?

Log in

No account? Create an account
Як найкраще відчути місто?

Просто пройтися по ньому пішки! Місто можна назвати гостинним, тільки якщо по ньому зручно ходити ногами.

Кожен з нас щодня є пішоходом. І чим більше ми ходимо щодня, тим довше проживемо.

І не тільки фізична активність тут грає роль, але й нові враження та інформація, яку ми дізнаємося. Адже у відпустку ми часто їдемо саме у міста, по яких можемо спокійно прогулятися.


Звичайний пішохідний перехід у Берліні. Нічого особливого – просто чисто і зручно

[читати далі...]Пройтися пішки – найкращий тест на формування позитивного враження і рівень соціального здоров’я міста.

Він має дві складові: зручність і естетика.

Тротуари, пішохідні переходи, пішохідні вулиці та прибудинкові території забезпечують зручне пересування та споглядання, яке потім конвертується у симпатію до міста та ріст його доходів.

Так, доходів! Ми часто не задумуємося над цим, але щоб побачити архітектуру, відвідати магазин, музей чи крутий бар, нам треба до нього дійти.

Якщо нам нічого не заважає, не потрібно обходити ями, напарковані на тротуарах авто, величезні калюжі, острови болота і спотикатився об криві бордюри, каміння і арматуру, які раптово стирчать під ногами, то ми кажемо: класне місто. І так само кажуть і мільйони туристів, які потім повертаються знову і знову.


Нещодавно реконструйована пішохідна зона в центрі Ужгорода. Таке для України рідкість


Важлива не тільки зручність, але й естетика, тобто краса довкола. Непомітні деталі, які формують наше загальне враження знаходяться під ногами і на рівні перших поверхів будинків.

Саме наявність зручних пішохідних зон часто відрізняє цивілізоване місто від глухого села. Тому й не дивно, що чимало європейських міст приділяють увагу якості, різноманітності та чистоті плитки й бруківки.

"Спершу ми плануємо міста – згодом міста формують нас", – переконаний архітектор Йен Ґел.

Пропонуємо пройтися Берліном – містом, яке так часто порівнюють з Києвом, а також ще кількома європейськими містами, і спробуємо знайти там поради, як нам зробити українські міста більш зручними та затишними.

ХОРОШИЙ ТРОТУАР – ЦЕ ДО ГРОШЕЙ

Пішоходи приносять місту прямий дохід, тому тротуари це фактично його фінансові артерії.

В Нью-Йорку дохід місцевих бізнесів зріс на 22% після облаштування пішохідної зони на Таймс Сквер.

В Лондоні після суттєвого збільшення пішохідної частини вулиць Оксфорд та Реджент Стріт обороти місцевих магазинів зросли на 25% протягом року.

У європейських містах мощення тротуарів стало мистецтвом, яке опановувалося століттями, і досі вулиці викладені каменем сто років тому, виглядають круто і милують око пішохода.

То невже вся справа у матеріалі?

Так, правильний матеріал це уже 2/3 успіху. Звичайно за умови, що його правильно поклали, але це ми поки опускаємо, оскільки будь-який матеріал вимагає професійного підходу.


Приклад поєднання різного натурального каменю для мощення тротуарів (Берлін)


Такий матеріал і кладка будуть виглядати добре навіть через 100 років

В той же час в українських містах, тротуари, які було реконструйовано зовсім нещодавно, і де старий натуральний камінь замінено на нову бетонну бруківку, плитку чи асфальт уже через кілька років втратили свій естетичний вигляд.

А ще вони стали незручними для пересування через чималі вибоїни і руйнування.


Бетонна плитка поганої якості, якою часто закладають наші міста (Ужгород)


Такий тротуар не витримує навіть пішохідне навантаження (Київ)

Звичайно у наших містах не всюди можна відразу збільшувати тротуари та робити вулиці пішохідними.

Спочатку потрібно налагодити громадський транспорт, щоб громадяни могли максимально відмовитися від користування авто в місті.

Однак, що ми можна зробити сьогодні?

Привести до ладу ті тротуари і пішохідні зони, які у нас уже є. Адже навіть в центральних районах столиці вони часто в жалюгідному технічному стані. Не кажучи вже про естетику.

На тротуарах і пішохідних зонах бажано уникати, такого популярного, у нас асфальтування.

Асфальт – матеріал дорогий, естетично невигідний, складний у ремонті.


Асфальт – естетично невигідний для тротуарів матеріал (Ужгород)

Крім того, цей матеріал ще й виділяє неприємний запах і шкідливі випари при нагріванні, зокрема влітку, коли на вулицях якраз найбільше пішоходів.

Зверніть увагу, у багатших європейських країнах в містах тротуари викладені саме кам'яною плиткою або бруківкою. Рідше – її бетонним аналогом, але аж ніяк не асфальтом.


У Берліні тротуари викладені переважно бруківкою та каменем різних форматів


Зверніть увагу на якість виконання – ніде немає дірок та нерівностей

В Україні є чимало недорогого каменю, з якого можна і треба робити різні види бруківки та плитки.

Мощення тротуарів та доріг каменем це не лише гарно, але й практично, бо довговічно і може використовуватися для позначення різних зон.

Також камінь – це модна сьогодні "тактильна плитка", але значно більш довговічна.

Каміння варто викладати у зонах, які потребують стишення руху: перед пішохідними переходами, на прибудинкових територіях.

Гранітна бруківка сприяє інстинктивному зменшенню швидкості водіями авто через шум від коліс при їзді. І навпаки для швидкого руху транспорту ідеальні бетонні та асфальтобетонні покриття.


Невелика вулиця у Берліні, яка спеціально зроблена вигином і закладена бруківкою, щоб стишувати автомобільний рух

Окремо варто зазначити таку важливу річ, як відведення води з пішохідних зон.

Часто в наших містах воду з дахів просто спускають по трубах на тротуари і далі не переймаються. І якщо влітку це просто незручність, через потоки та калюжі під ногами, то взимку, при замерзанні, ця водна вже стає небезпечною ковзанкою для людей і руйнівним механізмом для тротуарного покриття.

Кілька зим і камінь на який регулярно ллється вода вкривається тріщинами.

Всю воду з дахів потрібно відводити відразу у дощову каналізацію і дренажні ями, оминаючи пішохідні та проїзні частини.


Отак виглядає відведення дощової води у каналізацію. Ви десь таке в Україні бачили?

ПІШОХІД ЗАВЖДИ №1

Скільки вже сказано і написано про те, що саме пішохід, а не транспорт повинен мати пріоритет при пересуванні в місті.

І що, як наслідок, пішохідні переходи повинні бути зручними, бажано наземними і перетинати вулицю на рівні висоти тротуару, а не спускатися з висоти бордюру до рівня дороги.

Всеодно в українських містах часто бачимо протилежне: купа темних і брудних підземних пішохідних тунелів, часто заставлених торговими рядами.

Наземні ж переходи часто доступні тільки зі смугами додаткових перешкод – кривою плиткою, ямами, стовпами проти паркування та бордюрами, на які важко заїхати візком, а інколи і переступити ногою.

Зрозуміло, що за кілька років неможливо змінити всі помилки попередніх десятиліть, але ж навіть у нових проектах не враховуються ці принципи.


Пішохідні переходи у Берліні – не ідеальні, але чисті, акуратні та досить зручні. Ми можемо зробити те ж саме


СПОКІЙНО ЗАЙТИ ТА ВИЙТИ

Чому нам так подобаються старі будівлі? Бо вони, як правило, давно обсаджені зеленню і спроектовані так, що до них хочеться, і головне можна, підійти.

Пом'якшені зеленню та затишно вимощені каменем чисті підходи до дверей будинків, без хаотично запаркованих авто, бруду і різнокольорової реклами, – невже це тільки мрія?

На жаль, для українських міст, поки так.

Але кожен будинок у нас має свого власника чи власників. І якби кожен з них проявив хоч трохи відповідальності не лише за те, що всередині осель, але й за громадську частину перед будинком – дерева, газони, тротуари, стіни – то наші міста раптово б стали (майже) європейськими.


Кожен має нести хоч трохи відповідальності за громадську частину перед будинком (Берлін)


Старі будівлі давно обсаджені зеленню і спроектовані так, що до них хочеться, і головне можна, підійти (Берлін)


Готель у Копенгагені: будинок хоч і новий, та все ж вхід не майорить рекламою і замість авто тут стоять вазони із зеленню. Фото Д. Камишева

Бізнеси, які розміщені на перших поверхах багатоквартирних будинків також мали б відчувати свою відповідальність за красу міста і облагороджувати тротуари та зелені зони перед будівлями.

Ну або хоча б не псувати їх недоречно спроектованими вивісками та хаотичними паркінгами в зелених зонах.

Пом’якшення входів та транзитних зон зеленню – це хід, який завжди добре працює.


Знайомий інформаційни шум кольорової реклами (Київ)


ЧИСТОТА І КУЛЬТУРА ПОВЕДІНКИ

Відповідальність за місто, насправді, лежить на кожному з нас. Воно не стане раптом європейським, поки в ньому живуть не виховані, не привчені до порядку і чистоти люди.

Відсутність урн не надає нам право викидати сміття де заманеться, так як відсутність поліцейського не дозволяє нам паркуватися на газонах і тротуарах.

Проявити ініціативу і прибрати та облагородити клумбою пустир зі сміттям на районі може кожен і для цього не потрібно якихось великих бюджетів і сотень людей та техніки зеленбудів.

Просто треба перестати сприймати світ довкола як чуже, вороже поле, а усвідомити, що це наше місто і нам у ньому щодня жити, а не страждати, короткими перебіжками від метро до квартири чи офісу.


Не такі вже й багаті сицилійці умудряються прикрасити свої будинки зеленню і це виглядає
стильно, хоча фасади у них далеко не ідеальні



Громадський простір "Самосад" на Подолі у Києві. Місцеві жителі проявили ініціативу і засадили та облагородили міський пустир

Звісно, зручні сучасні міста не народжуються лише зусиллями громад, бо розпорядником бюджету та ресурсів міста все ж є міська влада.

Влада міста завжди має бути на кілька кроків попереду середньостатистичного громадянина.

Зробити місто красивим і зручним для життя це не квантова фізика, це дуже проста щоденна праця і контроль за виконанням задач.

І прогулятися щодня хоча б центром Києва нашому меру Віталію Кличку та його численним замам – не лише корисно для здоров'я, а просто необхідно: можна чимало чого побачити і дізнатися.

Інша справа, що мер і його команда явно не виявляє реального бажання це робити. Як інакше пояснити, наприклад ось це "колгоспне" озеленення перед Київрадою, яке уже розвалюється?


"Колгоспне" озеленення перед Київрадою


Хоч перед центральною будівлею міста Києва можна було зробити щось сучасне

Наприклад, за даними КМДА, бюджет "моста Кличка" склав 420 млн грн.

За ці кошти, навіть за завищеними цінами держустанов, можна було б облаштувати 70 км асфальтної дороги шириною 6 метрів або 210 км тротуарів шириною 2 м (а насправді ще більше).

Цього б вистачило, щоб привести до євростандарту пішохідні зони кількох десятків проспектів у столиці.


Бюджет "моста Кличка" склав 420 млн грн

І мова не про те, що такі проекти, як "міст Кличка", не потрібні.

Дуже потрібні, адже цей міст – чудовий проект, який піднімає імідж Києва і сприяє його популяризації.

Але це мав би бути завершальний етап у реконструкції центральної частини міста, а не проект до виборів.

Адже коли після мосту, пішохід потрапляє на розбитий тротуар на вулиці Трьохсвятительській, то всі позитивні враження нівелюються.


Розбитий тротуар на вулиці Трьохсвятительській


Назар Гриник, спеціально для УП.Життя
Всі фото автора

Tags:

Стамбул - місто-базар

Відпустку я звик планувати максимально насиченою, тому крім пляжного відпочинку в Болгарії було вирішено поїхати на екскурсію і шопінг ще в Стамбул.



[Читати далі]

В Болгарії зупинилися в куротному містечку Свети Влас.



Тут є непогана набережна з яхтами для вечірніх прогулянок.



Самі болгари називають Свети Влас болгарським Сан-Тропе. Молодий курорт, що активно розбудовується готельними комплексами з апартаментами.



Деякі відпочивальники можуть лежати зранку і до вечора, в морі навіть не купатися))



На території готелів багато квітів, кущів та дерев.



Чорне море.



Після пляжного відпочинку, як я писав вище, для повноти вражень, було вирішити поїхати в найбільше місто Європи - Стамбул. Нормальні люди прилітають сюди літаками, а ненормальні - приїжджають на машині))



Традиційно, на під'їздах до мегаполісів утворюються затори. Турки ще встигають тут бігати між машинами і продавати зарядки до смартфонів, мінеральну водичку, відеореєстратори та булочки.



Дороги в Туреччині класні, їхати одне задоволення. Тільки вже в Стамбулі долоні стають мокрими від стилю водіння місцевих водіїв. Дивитися треба уважно на дорогу та у всі дзеркала одночасно))



Пішоходи тут переходять дорогу хаотично, де їм зручно.



На вулицях міста ростуть пальми, що підкреслює його субтропічний клімат.



На вулицях міста незвично дуже багато людей, а біля туристичних місць тим більше.



Серед трьох тисяч мечетей міста найголовнішою вважається Голуба Мечеть (Султанахмет). Жінкам при вході видають форму з довгими рукавами та головним убором.



Грандіозне та красиве місце, до того ж, вхід безкоштовний.



Поруч знаходиться інша культова споруда - візантійський храм Айясофія.



Пізніше османи зробили з храму мечеть.



Песик лежить в затінку на фоні продавця булочок, який їх продає на фоні Айасофії))



Група китайських туристів купують сіміти - булочки з кунжутом, скуштувати яку можна тільки в Туреччині.



Вулички в Стамбулі справляють двояке значення. Чим віддаленіша вона від центру, тим автентичніша.



Ближче до цивілізації - сучасна європейська вулиця з модними місцевими бутіками та магазинами.



В районі Аксараю, де ми жили, всі вулиці - це суцільний базар. Одяг та взуття пакують у великі коробки, які потім відправляють по всьому світу.



Червона доріжка для знайомства з місцевими виробниками та для налагодження міжнародної співпраці.



На вулиці між будинками фанати місцевого клубу Галатасарай вивісили великий прапор.



Шиномонтаж Michelin та тераса на 4-ому поверсі))



Громадський транспорт тут новий та сучасний.



На тротуарах встелена дуже міцна гранітна плитка, до того ж, досить чисто.



Дуже мало парків та скверів для відпочинку, дитячих майданчиків майже немає. Один з небагатьох великих парків зустріли біля Айїсофії та Султанахмету.



Дуже багато колоритних магазинів.



Турки - маркетологи ще ті))



Лавка з товарами, біля яких хочеться трохи затримати погляд...



Кеннеді Авеню - дорога яка проходить повз протоку Босфора.



Тут засмагають та купаються деякі відважні люди.



За протокою знаходиться азійська частина Стамбулу.



Ось так живуть стамбульці - сушать білизну між будинками.



Якби не вивіски по-турецьки, за архітектурою Стамбул деколи можна сплутати з нашими обласними центрами))



Типова картина - вулиці стоять у заторах. Машиною тут краще не їздити.



Вулична їжа тут смачна та натуральна.



Рекламна кампанія Porsche просто на вулиці.



Турки - великі патріоти, майже скрізь можна побачити національну символіку.



Торгові ряди Гранд Базару. Ціни тут завищені. Просто так, прогулятися і все.



Сучасний Стамбул з сучасними вуличками.



Справжній Стамбул. Можна їсти там, де їдять місцеві. Золоте правило для туриста.



Лайфхак. Щоб не платити за морські екскурсії, можна всього за 7 лір купити квиток на паром та самому дивитися на місто з Босфору.



Босфор з'єднує Чорне та Мармурове моря та поділяє місто на дві частини, більша частина якого знаходиться в європейській частині.



Азійська частина міста та пароми, яких курсує тут багато.



Мідії, яких тут виловлюють, потім продають на вулицях з лимонним соком.



Якщо паркуєте автомобіль на вулицях, обов'язково потрібно складати дзеркала))



Трохи віддалений район і одразу контраст.



Аварійні будинки, напевно їх скоро знесуть.



Ну і фото наостанок - коза на вулицях Стамбулу.



Взагалі Стамбул дуже колоритне місто, кожен для себе щось обов'язково знайде цікаве. Всім яскравих вражень!






Є таке відчуття, що коли пару разів поїхати в Європу на автомобілі, то згодом тягнути в такі поїздки буде все більше і більше. Та і хочеться відкривати для себе нові горизонтикраїни та міста.



[читати далі...]Цього разу вирішили з сім'єю на травневі вихідні відвідати одну з найкрасивіших столиць Європи - Будапешт. Їхати туди, відносно, недалеко - 700 км. хорошими дорогами, як з української сторони (дивно звучить, правда?)), так і з угорської.



Митницю в районі Берегово проходили швидко: туди одна година, назад 20 хв. Автобани в Угорщині платні - близько 10 євро на тиждень, але хоча би видно, що ці кошти йдуть за призначенням)).



На букінгу знайшли апартаменти в непоганому районі недалеко від центру.



Місто дуже чисте та охайне. Прикольні вуличні кафе на тротуарах.



Архітектура заворожує з перших кроків і не відпускає дуже довго))



Найвідоміша пішохідна вулиця (Vaci utca) в місті. Тут завжди багатолюдно.



Говорять, що місцеві тут не ходять, тільки туристи))



Також тут багато кафе, ресторанів та різних магазинчиків.



Майже на всіх вулицях є колоритні червоні гідранти.



Неможливо пройти поряд з будинками і не підняти голови, щоб подивитися на їх красу.



Колесо огляду висотою 60 м. в самому центрі між будинками.



Базиліка Святого Іштвана - одне з визначних місць столиці Угорщини.



Не впевнений, що варто підніматися на оглядовий майданчик і платити за це гроші адже самий крутий вид на місто відкривається з протилежної сторони Дунаю.



Коли за рогом будинку відкрився вид на парламент, я завмер від побаченої краси.



Напевно, найрасивіша будівля в Будапешті. Будували її близько 20-ти років. Дуже крута!



Старенькі трамваї непогано виглядають на фоні історичної архітектури.



Почесна гвардія на площі біля парламенту.



Пам'ятник національному герою - Ференцу Ракоці ІІ.



Взагалі, пам'ятників доволі багато. В останні роки угорці їх відновлюють та встановлюють на історичні місця.



Сподобався каналізаційний люк - стараються ж люди робити люки красивими!



Деталі на будинках вражають. До речі, немає пластикових вікон та кондиціонерів на фасадах.



Ще один недавно збудований монумент, здається жертвам фашизму.



В місті розвинена велоінфраструктура. Організовуються навіть туристичні групи на велосипедах.



Паркові зони також прикольні.



Велике вуличне кафе.



Внутрішні дворики також класні.



Церква Святої Єлизавети.



Рівень місцевого паркування - 80 левел))



Озеро в парку біля Площі Героїв. Взимку тут організовують міський каток.



В цьому ж парку знаходиться красивий замок, з цікавою назвою для нашої мови - Вайдахуняд))



Туристів, як Ви вже зрозуміли, тут також багато.



Видно, що в другому місті Австро-Угорської імперії не шкодували фінансів на створення величі та краси.



Класний пивний атракціон, коли компанія сідає за стіл, крутить педалі і п'є пиво.



Заходили подивитися на світ тварин у місцевий зоопарк.



Зоопарк великий та красивий, нараховує більше тисячі тварин та охоплює територію 18 га. Виділяти треба мінімум половину дня.



Остання модель Опеля. Незабаром має бути прем'єра на женевському автосалоні))



З іншої сторони Дунаю, як я вже писав, відкриваються круті види на місто.



Місто ділиться на дві частини Буду і Пешт, а між ними протікає Дунай.



Місцевість тут трохи рельєфна, м'яко кажучи, тому ходити тут важко. Але від побачного не відчуваєш втоми.



Містом лінивих туристів за 30 євро катають безлімітно 2 дні туристичні автобуси.



Приганяли їх, напевно, з Англії. Тому, що кермо знаходиться з правої сторони.



Парковка, до речі, скрізь платна. На халяву припаркувати десь автомобіль не получиться.



Бомжі культурно відпочивають в одному з скверів.



На одній з вулиць люди масово танцювали якісь ковбойські танці.



Ще хотів відзначити дуже круті дитячі майданчики. Все зроблено настільки якісно та продумано, що дитину відірвати майже неможливо.



Жили ми недалеко від місцевого ринку, тому з продуктами проблем не було))



З напоями також))



P.S. Без пляшечки унікуму додому не повернулися))

Мабуть, кожен автолюбитель після перегляду культової телепередачі Top Gear про трасу Трансфагараш, захотів проїхатися нею.



[читати далі]Трансфагараш це гірська дорога в Карпатах, яка з'єднує румунські області Валахію і Трансільванію. Відкрита для проїзду вона всього два місяці в рік. Це якраз той варіант, коли говорять, що краще один раз побачити.



Шосе було побудоване за наказом румунського диктатора Ніколае Чауческу для військових потреб, хоча за призначенням вона так і не використовувалася. Спочатку нічого не видає, що перед тобою незабаром відкриється неймовірна краса румунських Карпат.



Густі ліси та глибокі каньйони заворожують.



Тут збудована також гігантська гребля на якій є мальовниче озеро.



В ясну сонячну погоду воно виглядає так:



Дуже густі ліси оточують дорогу, які потім, при набиранні висоти, зникають повністю.



Протяжність дороги - близько 100 кілометрів.



Зустрічаються поодинокі готелі.



Багато автолюбителів приїжджають з усієї Європи, щоб отримати заряд адреналіну.



Найвища висота траси сягає 2034 м. над рівнем моря.



В горах тече неймовірно чиста крижана вода.



На більшій частині дороги обочин майже немає, тому часу роздивлятися краєвиди у водія, на відміну від пасажирів, обмаль.



Кайф поїздки в тому, що крім власне красивої дороги тебе ще оточують мальовничі пейзажі.



В деяких місцях туристи розбивають кемпінг та ночують у горах при дорозі.



На спортивному автомобілі з ревучим двигуном проїхатися тут було би круто.



Якість покриття траси в досить хорошому стані і з розміткою.



Після перевалу гори помітно ставали все меншими.



По дорозі заїхали в місто Бран, яке відомим славнозвісним замком Дракули.



І в одному з румунських містечок сподобалося виконання пам'ятника поету Міхая Емінеску.

Філіппіни. Себу

Дуже круто коли вдається поєднати робочу поїздку з відпочинком. І хоча поїздка на Філіппіни тривала 5 днів - вона запам'ятається на все життя.



[читати далі...]Філліпіни - архіпелаг, який розташований на більш як 7 тис. островах і знаходиться в південно-східній Азії. Пори року там не змінюються, тільки півроку йде сезон дощів, а півроку пече сонце, тому тут завжди волого та спекотно.



З аеропорту Жуляни летіли в Дубаї, там була пересадка в Себу (однойменний острів та одне з найбільших міст Філіппін). По відстані від Києва це десь приблизно 11 тис.км. Хоча Boeing 777 вважається престижним літаком але летіти на таку далеку відстань трохи важко.






Про країну не можна висловитися однозначно, Філіппіни - країна контрастів: бідне населення на околицях міст чергується з відносно багатими, які живуть у великих містах. До цього можна додати фантастичну природу, теплий океан та екваторіальний клімат.

Розпочнемо з поганих Філіппін. По дорозі з аеропорту кидається в вічі, як і в усій Азії, інтенсивний хаотичний рух та багато мопедів.



Незважаючи на спекотний клімат, дороги хорошої якості.



Місцеві маршрутки, які перевозять по місту пасажирів.



Проїзд вартує майже 4 гривні по курсу.



Країна не багата. Нам радили за межі готелю самостійно на вулиці не виходити, оскільки процвітає вулична злочинність. Знімають годинники та забирають прикраси. Ось яскраві місцеві представники:





Вулички, де живуть бідні верстви населення.



На Філіппінах проблеми з наркотиками. На вулицях є підставні особи, які пропонують купити наркотики. Як тільки ти погодишся, або візьмеш їх в руки, тебе одразу можуть заарештувати.


На в'їздах у всіх більш-менш хороших готелях є власна охорона, яка перевіряє з службовим собакою всі автомобілі, які заїжджають на територію.



Перевіряють навіть мопеди. Оглядають дно машини сферичним дзеркалом.



Такі провулки треба оминати десятою дорогою.



Вулична торгівля процвітає. Вмерти з голоду тут не можна. Цілий рік щось родить. Ціни не дорогі, всі розмовляють англійською.



Хто має вихід свого житла до головної дороги - смажить, пече, жарить та продає. Беруть долари))



Діти майже не мають іграшок.



Будиночки тут маленькі і з однією кімнатою. Вікна без скла.



Селяться навіть на березі океану. Коли відлив - то збирають собі їжу з дна.



Транспорт чекає зеленого сигналу світлофора.



Типова Азія. Всі стовпи в павутинах проводів. Електромонтеру тут не позаздриш.



Ремонтна майстерня мопедів. Вони найпопулярніший вид транспорту тут.




А тепер продовжуємо про хороші Філіппіни.

Згадайте (або подивіться зараз у вікно) яка у нас погода і порівняйте з погодою на початку лютого на Філіппінах))



Тропічний клімат. Багато зелені, все буяє та росте.



Мало того, що вода в океані +28С, то в готелях для вибагливих є ще басейни.



Травичка зелена, світить сонечко, ростуть пальми...



Пляжі тут шикарні з білосніжним пісочком та бірюзовою водичкою в океані.



Європеців в готелях дуже мало. Приїжджають, переважно, японці та корейці. Крім пляжного відпочинку, туристам пропонують активний відпочинок - дайвінг, серфінг та круїзи на коралові рифи.



Тільки треба встигати маститися кремом від засмаги, а то можна згоріти за один день. Сонце тут пече добряче.



На таксі (воно тут дешеве) їздили в центр міста Себу. Він досить охайний. У 5-ому місті за населенням Філіппін (800 тис.чол.) багато представництв іноземних компаній.



Є великі торгово-розважальні центри з бутіками всесвітньо відомих брендів. При вході, до речі, стоїть охорона та сканує через рамку, як в аеропорті.



Автомобілі тут переважно японського та корейського виробництва. Європейські машини тут велика рідкість.



В таких доглянутих садах на території готелів дуже круто прогулятися та подихати насиченим морським тропічним повітрям.



Відтінок води не зможе передати жодна фотокамера. Чиста та прозора вода з рибками, які колись показував windows на своїх заставках))



Магелан, коли відкривав Філіппіни, недаремно тут вирішив зупинитися та заселити ці землі іспанцями.



Дивовижна та райська земля, хоча 70% території країни займають гори та ліси.



Прикольно вийти в океан на яхті, роздивляючись менші безлюдні острови.



На деревах ростуть екзотичні фрукти. Найпоширеніші з яких це манго та ананаси. Ростуть майже на кожному дереві))



Їжа нормальна. Багато видів морепродуктів. Під пиво саме те))



Філіппіни колоритна та недорога країна для туризму. Тільки авіапереліт вартує дорого((



Ну і на завершення рекламний слоган:

Жовтневими вихідними захотілося кудись поїхати. Тепла осіння погода та барвисті кольори дерев сприяли цьому. Після моніторингу інтернету, читання відгуків, було вирішено поїхати в колишню столицю Речі Посполитої - Краків.



[Їхати до Кракова відносно недалеко]Їхати до Кракова відносно недалеко, але найгірше в поїздці - це проходження митниці.





Розказували і про 8, 9 та 10 годин, які люди проводили в чергах на кордоні. В нас получилося за 5 год. Це в Шегині.



Потім по автобані декілька годин і ми в Кракові!



В Кракові викликає інтерес Старе Місто, де зосереджені всі основні пам'ятки архітектури.



Старе Місто, до речі, занесене до списку світової спадщини ЮНЕСКО.



Краків вважають покращеним варіантом нашого Львова)) Вся велич у деталях.




Інтер'єр храмів вражає.



Ягеллонський університет - один з найстаріших в Європі.



В Кракові завжди можна зустріти багато іноземців, туристичних автобусів та туристичних груп.



Історичний центр відносно невеликий та компактний. Дуже зручний для прогулянок.



Хоча хто не звик ходити пішки, може скористатися uber автентичним таксі))



Око милують будинки, по яких в'ється зелень



Затишне подвір'я біля костелу.



Костел св.Петра і Павла



Мила кафешка у одному з внутрішніх двориків:



Місцевий відгодований туристами голуб на фоні Маріацького костелу



Наступного дня зранку вирішили відвідати ще одну туристичну мекку - супермаркет ІКЕА. З порожніми руками звідси вийти неможливо))



Потім вирішили поїхати в туристичний центр країни - містечко Закопане., що розташувалося біля підніжжя Татр.



В самому містечку зараз, особливо, немає чим зайнятися. Туристи з спорядженням ходять в гори до озера Синього ока і на тихе полювання.

фото з інтернету:


Татри - це найвища частина карпатських гір, 75% яких розташовані в Словаччині і 25% на території Польщі.



На другий день вирішили з Закопане перетнути кордон через гори і поїхати в Словаччину.



В Словаччині вирішили не їхати автобаном (він платний), а їхати безплатними дорогами. На наступному фото зліва видніється автобан, а ми їдемо паралельно простою дорогою))



Словаччина дуже мальовнича країна з прекрасними краєвидами, дорогим бензином і цінами в євро))



Не хотілося по дорозі назад знову проходити митницю в Польщі та кортіло відвідати містечко Кошице.




Друге після столиці місто країни зустріло нас чистими та безлюдними вулицями.



Центр міста пішохідний.



Безлюдні маленькі вулички



Домінантою міста є Собор св.Єлизавети



Його шпилі видно звідусіль. Хочеться присісти на лавочку біля нього та милуватися. Його велич, справді захоплює.



Цікаво позазирати у внутрішні дворики



Оперний театр нагадує чимось одеський.



На вулицях багато квітів та фонтанів.



Місто живе тихим та розміреним життям.



2013 року Кошице отримувало статус "Культурна столиця Європи"



Після Кошице втомлені та сповнені вражень вирушили додому. Кордон в Ужгороді пройшли за 20 хвилин))




Травневі вихідні ідеально підходять для того, щоб посадити картоплю кудись поїхати. Ми з сім'єю вирішили подивитися на печеру "Кришталеву", Кам'янець-Подільський, Хотин і Чернівці. Маршрут не складний і давно накатаний.

[Ідеально підходить на уїк-енд.]

Печера Кришталева знаходиться в с.Кривче. Це геологічна пам'ятка природи загальнодержавного значення в Україні.



Туристичний маршрут має протяжність два з половиною кілометри та триває близько півтори години.



Але маршрут яким ходять туристи це тільки 10% всіх досліджених шляхів печери.



Зовсім недалеко від с.Кривче знаходиться і одне з найкрасивіших міст в Україні - Кам'янець-Подільський. Там якраз проходив фестиваль середньовічної культури і можна було побачити людей в оригінальному вбранні.



Получаються досить автентичні фотографії.



Учасники фестивалю заробляють на пиво, фотографуючись з туристами.



Фото з розряду must have. Напевно, в кожного таке є))



Біля Ратуші в центрі проводився концерт.



В центрі проводяться реставраційні роботи, що не може не радувати.



Дуже мила вуличка. Люблю такі фото. Навіть не здогадаєшся, яке століття на фото.



Люблю прогулятися старовинними вуличками.



По дорозі в Чернівці заїхали в Хотин. Крім фортеці (одне з семи чудес України) там більше немає на що дивитися.



Територія фортеці в Хотині досить велика. Крім самої фортеці, все в трохи занедбаному стані.



По ту сторону Дністра - Хмельниччина. Колись це був кордон між Польщею та Туреччиною.



Ночувати вирішили в Чернівцях, бо готелі в Хотині не вселяли довіри. Зранку Чернівці нас зустріли похмурою погодою та легким весняним дощем. В такій атмосфері надзвичайно приємно пити ранкову каву з запашним круасаном.

Знайомство з містом розпочали з пішохідної вулиці Ольги Кобилянської.



В літній період коли багато зелені тут дуже гарно. Фото з вікіпедії:



По місту їздять багато екскурсійних автобусів, та по вулицях ходять групи туристів.



Чернівці засновані у 12 ст. і були під молдавською, турецькою, австрійською владою. Потім була Російська окупація під час 1-ї світової війни, Західноукраїнська Народна Республіка, Румунський та Радянський період.



Кожен період залишав відбиток в історії міста. Але за словами екскурсовода (його ми слухали в Університеті) найбільшого розквіту місто зазнало коли входило до складу Австро-Угорської імперії.



До австро-угорського періоду Чернівці були провінційним нічим не примітним містом. А з 1774 року місто починає надзвичайно швидкими темпами розвиватися. Сюди були запрошені відомі архітектори і вулиці Чернівців забудовуються добротними будинками, магазинами й ресторанами.



Екскурсовод також розказував легенду, що місцеві жителі були вражені австрійським підходом облаштуванням вулиць. Була прокладена базальтова бруківка (яка служить ще й досі), а вулиці були ідеально чисті і підмітали їх букетом троянд. А якщо хтось смітив на вулиці то їх австрійці саджали у в'язницю на одну добу.



У Чернівцях крутий музично-драматичний театр. Його проектували архітектори, які працювали над Віденським та Одеським театром. Тут виступали угорський композитор і піаніст Ференц Ліст. Приїжджали із виступами Соломія Крушельницька та великий італієць Енріко Карузо.



Щоб Ви мали уяву наскільки сучасними та динамічними були Чернівці в той період, я скажу, що залізниця тут була прокладена на 3 роки раніше ніж в Києві і на 4 роки раніше ніж в Харкові.

По дорозі в Університет, неможливо не помітити дизайн ресторану Сорбона.



Ну і візитна картка Чернівців - Національний університет ім.Федьковича (колишня резиденція Митрополитів Буковини та Далмації).



Архітектурний шедевр занесений до світової спадщини ЮНЕСКО. Тут організовуються екскурсійні групи і, як я писав раніше, ми ними скористалися.



В Університеті проходять зустрічі найвищого рангу. Наприклад, тут недавно, в цьому залі була зустріч з президентом Румунії, на якій обговорювалися лінії кордонів між Україною та Румунією.



В Університі перекривають дах і роблять мозаїку керамічною черепицею вартістю 30 євро/м.кв.



В червоному залі дуже крута стеля, яка збереглася в первісному стані. Можете уявити багатство та якість робіт. Матеріали привозили сюди з різних куточків світу. Наприклад, тканини з Китаю, а дзеркала з Венеції, які покриті шістьма шарами срібла і на той час (та і зараз, напевно) були найкращими у світі, бо коли у них дивилася жінка, то відзеркалення було ідеальним, без жодних викривлень. А коли дивився чоловік - то йому прощалися всі гріхи)). (Фото з інтернету)



Деталі інтер'єру.



На території Університету є діюча церква, яка під час радянського періоду була перетворена на кафедру електронно-обчислюваної техніки.



Зараз семінаристи Теологічного факультету проходять практику. Якраз в цей час було вінчання.



Тут діюча Семінарська Трьох-Святительська церква.



Взагалі релігійних споруд в Чернівцях багато.



Місто колоритне та різнобарвне. Тут сплелись культури і традиції багатьох народів. Так звана, п'яна церква.





Я думаю, що Ви вже здогадалися, чому Чернівці називають маленьким Віднем. Говорять, що це зменшена копія столиці Австрії. Туристичний потенціал міста дуже великий. Тут багато молоді, місто студентське. З точки зору урбаністики, щоб місто вважалося ідеальним, має бути три фактори: історичний центр, водойма (річка, озеро) і рельєф (в Чернівцях перепад висот складає 150 м.) Тобто в Чернівцях є все для того, щоб стати успішним туристичним містом.

Ну і по дорозі додому приємний бонус - 9-ти арковий кам'яний залізничний віадук:

В Брест на уїк-енд

Одних сонячних осінніх вихідних днів вирішив з дружиною прокататися в Брест на автомобілі, тим більше відстань невелика - десь 370 км.



[Виїхали вночі], в 6-ій ранку пройшли митницю і в 7 ранку були в Бресті. Місто ще спало, тому на вулицях майже не було автомобілів та пішоходів. Взагалі Білорусь вразила своєю чистотою, новими дорогами, мостами та дешевим якісним бензином по 0,60 долара за літр. Машину поставили на паркінгу, а самі пішли в центр обміняти гроші. Зараз, до речі, в Білорусі проводиться деномінація і один долар дорівнює 1,92 нових рублі. Короче, один до двох, як всі білоруси і рахують. В центрі все компактно і просто. Заблудитися неможливо. На вулицях і в парках багато комунальників підтримують чистоту.

В центрі міста, на центральній площі, як і належить країнам совка, стоїть Ленін.



Навпроти Леніна, поміж вуличних ліхтарів, замаскована вулична відеокамера, яка оберігає спокій Ілліча.



Симпатичний пам'ятник на тротуарі



В мене є традиція, коли я буваю в новому для себе місті, одразу стараюся знайти центральний футбольний стадіон. По стадіону можна скласти уявлення про все місто. Про чистоту, про ремонт, про господарника-мера, про розвиток міста, будівництво і т.д. В Бресті з цим повний порядок, адже біля стадіону є ще школа олімпійського резерву, де молодь займається спортом та новий басейн.



Центральна пішохідна вулиця в Бресті називається - Советская. Там зосереджені небагаточисленні кафе, ресторани, готелі та вуличні музиканти. Але навіть до Львова, наприклад, тут далеко. Глуш, як казав одного разу Дзідзьо.



Фото з інтернету:



Забігли на годину-другу у Фортецю.



Відвідувачів майже не було і ми встигли обійти її неспішним кроком за 20-30 хв.



Найбільше мені сподобався парк навколо фортеці, який в тепло осінніх тонах, виглядав дуже круто.



Дуже люблю цю пору року



Ну і з погодою пощастило




Центральний вхід в меморіал



Дуже крутий в Бресті залізничний вокзал. Спеціально ходив подивитися. В ньому всього лише два напрямки - на Москву і на Варшаву (логічно). До Польщі, до речі, тут дуже близько. Брест, по суті, прикордонне місто.



Хоча Білорусь має свою рідну мову, нею практично ніхто не спілкується, крім пенсіонерів, які живуть у віддалених селах. І навіть ЮНЕСКО занесла білоруську мову до тих, які зникають



В букінгу за 17 доларів знайшли де переночувати. 20 хв. пішки від центру



Наступного ранку поїхали подивитися на зубрів в Біловежську пущу. Заплатили 12 доларів за вхід (включаючи оренду велосипедів на 4 год.). Пуща знаходиться в 50 км. від Бреста. Це первинний ліс, яким була покрита Європа 600 років тому. В цьому лісі ще полювали на тварин литовські і київські князі. Під час першої світової війни, коли Брест окупували німці, вони проклали тут вузькоколійку, по якій вивозили цінні породи дерев до Німеччини. Екологи і вчені говорять, що це найбільша була шкода для лісу за час його 600 річного існування.

Зараз на місці вузькоколійок зроблені асфальтовані доріжки, по яких катаються туристи на велосипедах, або автобусах, кому впадло крутити педалі.



Ось вони - королі пущі - Зубри



Потім ми ще заїхали в музей залізничної техніки.



Є пару цікавих експонатів, виробництва довоєнної Німеччини



Деякі кабіни паровозів відкриті і можна посидіти на місці пілота машиніста. Деякі електрички тут стоять як музейні експонати, а одну я впізнав, бо вона їздить у нас на приміському маршруті до Львова))



Тут можна затриматися на годину, не більше



На парковці зустрів цікавий ретро кортеж з радянських автомобілів. До вступу Білорусі в Митний союз, тут було низьке мито на ввіз автомобілів з-за кордону, тому на вулицях ви майже не зустрінете радянський автопром, тут всі їздять на хороших іномарках



Ну а взагалі, більше двох днів тут робити немає що. Буде скучно. Можна приїхати подивитися на фортецю, прогулятися парком 1-го травня та вулицею Совєцькою, поїхати в пущу і купити додому згущонку. Оце і вся культурна програма.


МИХАЙЛО ДУБИНЯНСЬКИЙ, УП
Субота, 12 грудня 2015, 14:11

[Украинская правда]"Возможно, введение "Платона" и несправедливо, однако сейчас страна несет гигантские траты, поэтому необходимо потерпеть и даже проявить героизм. Нам предстоят нелегкие времена, не исключено, что будет вторая индустриализация".
Байкер Хирург, 5 декабря 2015
"Последний бой за энергонезависимость, как разрыв пут зависимости от России, вполне возможно принесет суровую зиму. Но мы переживем ее вместе – один раз и навсегда. С холодными носами наших детей, засыпающих в шубах, в борьбе с пятой колонной борцов за русское тепло, со свечками и гудящими генераторами".
"Зеркало недели", 27 ноября 2015
История крымского блэкаута – с замерзшими тигрятами, перегревшимся энергомостом имени Путина, восстановленной линией "Каховская-Титан" и хвастливыми заявлениями Аксенова – еще не закончена. Тем не менее некоторые промежуточные выводы сделать можно.
С самого начала многие украинцы не сомневались, что достаточно щелкнуть рубильником, и посрамленный оккупант приползет к нам на коленях. Причем так считали люди, готовые пожертвовать всем ради независимости, зимовать без вражеских энергоносителей и отдать последнюю копейку на нужды армии.
Украинский патриот, не боящийся материальных лишений, почему-то уверен, что эти лишения сломят противника. Хотя в неприятельском лагере царит точно такая же вера: мы выдержим все с гордо поднятой головой, зато оголодавшие и замерзшие хохлы непременно приползут к Владимиру Владимировичу на коленях…
Что ж, на войне без двойных стандартов не обходится. У них – шпионы и бандиты, у нас – разведчики и партизаны. У них – коллапс и апокалипсис, у нас – временные трудности, стойко переносимые народом.
Но, как ни велик соблазн принизить врага и возвеличить себя, нужно смотреть на вещи трезво. И в Украине, и в РФ есть прослойка идейных граждан, готовых терпеть все ради победы. И здесь, и там живет масса обывателей, преследующих свои шкурные интересы.
Однако Российская Федерация обладает дополнительным козырем в виде авторитарной власти. Когда речь идет о народных страданиях, диктатура всегда устойчивее развивающейся демократии. Это необходимо учитывать.
Показателен хрестоматийный пример из жизни воевавших дедов: блокада Ленинграда. Архивы НКВД рисуют ужасающую картину отчаяния, безысходности и пораженчества в осажденном городе.
"Ваня, бросайте винтовки и не смейте больше защищать, пока не дадут больше хлеба", – из задержанного письма на фронт.
"Чем речи говорить и обещать победу, лучше бы скорее сдались, зря народ губят и морят голодом", – реакция на выступление И. В. Сталина.
"Надо организованно всем до одного требовать – или пусть сдают город или снабдят нас как следует", – контролер ленинградского завода № 371.
"Наши руководители довели народ до того, что люди стали убивать и есть своих детей, а мы, дураки, сидим и молчим. Народу нужно подниматься, пока все не умерли от голода. Пора кончать с этой войной", – ленинградская домохозяйка.
"Город придется сдать немцам, так как голода, который мы переносим, до конца не выдержать", – инженер Октябрьской железной дороги.
"Я думаю, если бы провели голосование в Ленинграде, кто за сдачу города немцам, я уверен, что 98% будут голосовать за сдачу, тогда хоть голодать не будем", – токарь одного из номерных заводов.
Цифра, озвученная токарем, выглядит преувеличенной: военная цензура обнаруживала "негативные настроения" лишь в 20% писем из Ленинграда. Но, во всяком случае, сдачи желал значительный процент погибающего населения. И что? А ничего.
Советская власть была не в состоянии кормить осажденный город, и поскольку громкие речи не заменят калорий, более 600 000 ленинградцев умерли от голода. Но советская власть могла кормить управленческую верхушку, войска и карательный аппарат.
Этого оказалось вполне достаточно, чтобы удержать Ленинград, создав иллюзию монолитного города-героя. И не важно, сколько голодных горожан были готовы сдаться противнику: 20%, 50% или 98%. Никто не спрашивал мнения этих несчастных, оно не влияло на принятие решений и не сыграло серьезной роли.
Конечно, сейчас не 1941 год, и Путину далеко до товарища Сталина. Но 125-граммовый паек российским гражданам тоже не грозит. А девальвация рубля, безработица, рост цен или крымский блэкаут не мешают авторитарной машине держать население под контролем.
Кто-то готов терпеть "временные трудности" из патриотических побуждений, большинство – из-за пассивности и покорности.
За время кризиса на робкую акцию сподобились лишь верноподданные дальнобойщики, чей протест был успешно купирован. Никто не спрашивает мнения беднеющих обывателей, оно не влияет на принятие решений и не играет серьезной роли.
Можно сколько угодно издеваться над "ватой", страдающей от повышения цен, оставшейся без путевок в Турцию и Египет или сидящей без света в оккупированном Крыму. Хотя злорадство – не самое благородное чувство, во время войны оно вполне естественно. Но рассчитывать, будто народные лишения заставят Кремль пойти на попятную – по меньшей мере наивно.
Мы прекрасно знаем, что представляет из себя Владимир Владимирович. Нам известно, насколько отморожен российский репрессивный аппарат, и насколько управляемы жители РФ.
Мы отлично понимаем, что Украина – не Россия. И все-таки приписываем противнику собственные черты: обратную связь между властью и гражданами, зависимость политикума от общественного мнения, возможность шантажировать верхи возмущением низов.
Кто-то искренне верит, что если подопечные ВВП будут недоедать, мерзнуть и сидеть в темноте, то Москва прекратит войну, вернет Крым или хотя бы освободит наших политзаключенных.
Однако стратегия, построенная на ложных посылках, едва ли может сработать. От розничных цен и температуры батарей зависит рейтинг Порошенко, но не благополучие Путина.
Означает ли это, что путинский режим неуязвим, и любые экономические невзгоды ему нипочем? Отнюдь! У Кремля есть своя ахиллесова пята, отсутствовавшая в приснопамятные сталинские времена.
Большая часть российской элиты успела интегрироваться в глобальный рынок. Ей не нужно возвращение в СССР или превращение в КНДР. Она хочет жить в современном мире – мире международных корпораций, астрономических прибылей и банковских счетов в Швейцарии.
Увы, кремлевские авантюры неумолимо вытесняют Россию из этого мира. Хотя обитателям Рублевки не приходится сидеть при свечах и экономить на продуктах, запас терпения у этой группы населения наименьший, а возможности для бунта – наибольшие.
Как бы ни был оторван от реальности президент Путин, он это понимает. Поэтому Путин лихорадочно лавирует между военными и финансовыми кругами. Поэтому старается минимизировать потери Ротенбергов за счет покорного плебса. Поэтому активно торгуется с Западом, добиваясь снятия экономических санкций.
Но пока изоляционный капкан продолжает сжиматься, а путинские маневры лишь усугубляют положение России. И это действительно чревато крахом системы, сформировавшейся в благополучные двухтысячные годы.
Революционная формула от классика общеизвестна: "Верхи не могут, низы не хотят". Но, по-видимому, формула русской революции в XXI веке будет выглядеть несколько иначе: "Путин не может, верхи не хотят". А российские низы включатся в процесс чуть позже – когда по телевизору объявят, что терпеть временные трудности более не представляется возможным.


Одного теплого осіннього ранку вирішив з сім'єю з'їздити в Карпати подихати гірським повітрям. Так як зі студентських років не був у Ворохті, вирішив поїхати в це мальовниче містечко, заодно показати своїй малечі тренувальну базу збірної України зі стрибків з трампліну, покатати на канатній дорозі.
[Але далі я був розчарований]Але яким було моє здивування коли побачив на канатно-крісельній дорозі табличку "Зачинено на ремонт".



І видно, що ремонт тягнеться давненько. Все руйнується, заростає травою та деревами (!).
Поговорив з місцевими жителями. Вони з сумом говорять, що унікальна канатно-крісельна дорога довжиною 2км. не працює вже 8 чи 9 років. За 20км від них бурхливими темпами розвивається курорт №1 в Україні (як вони себе люблять називати) Буковель. Там великі гроші і великий вплив. Канатну дорогу в Ворохті спеціально закрили, під приводом ремонту, щоб переманити туристів на підйомники в Буковель. Раніше Ворохта розвивалася з кожним роком, особливо в зимовий період. Люди брали кредити в банках, будували невеликі готелі, кафе спеціально для туристів, але з закриттям канатної дороги, кількість відпочивальників в містечку зменшилася в рази. Приїжджають в Ворохту хіба що транзитом.



Буковель поступово перетягує на себе імідж "столиці" Карпат, а такі самобутні містечка, як Яремче, Ворохта та інші відходять на інший план. На всіх автодорогах стоять нові вказівники на ГК "Буковель". На Буковель вкладається свіжий асфальт, будуються нові мости, готелі, ресторани, п'ятиповерхові паркінги, штучне гірське озеро та вирубуються масово ліси.

Я не проти того, щоб в Україні було місце де можна покататися на лижах, я проти того як гірськолижна індустрія пана Коломойського розвивається шляхом усунення конкурентів та просування своїх людей у всі кабінети влади місцевого та державного рівня.